«ЦЕ НЕ ЛЮДИ. ЦЕ ЯКІСЬ КІБОРГИ…»

Так «охрестили» захисників Донецького аеропорту російські бойовики. День пам'яті «кіборгів», захисників Донецького аеропорту, відзначається в Україні щорічно 20 січня на честь героїчної 242-денної оборони, яка стала символом незламності українських воїнів. Раніше ця дата вшановувалася 16 січня, але була змінена спільним наказом Міністра оборони та Головнокомандувача ЗСУ. Оборона Донецького аеропорту розпочалася 25 травня 2014 року, коли ДАП став однією з найгарячіших точок в зоні АТО. У його захисті в різний час брали участь бійці 79-ї, 80-ї, 81-ї та 95-ї десантних бригад, 93-ї і 57-ї механізованих, 90-го аеромобільного і 74-го розвідувального батальйонів, батальйону «Дніпро-1» та добровольці Правого сектора. Бойовики змогли захопити аеропорт лише в січні 2015 року, коли, скориставшись перемир'ям для евакуації своїх убитих і поранених, замінували та підірвали будівлю, де розташовувалися захисники ДАПу. Бетонні перекриття і стеля впали, накривши собою героїв України. Багато поранених і контужених потрапили в полон. Кореспондент пресцентру Товариства Сергій Зятьєв поділився своїми спогадами про спілкування «по свіжих слідах» з безпосередніми учасниками оборони ДАП. Віталій Баранов, підполковник, повний лицар ордена Богдана Хмельницького, помер від серцевого нападу в зоні бойових дій у 2023 році: - В ті дні я виконував обов’язки начальника штабу окремого десантного підрозділу, бійці якого боронили цей аеропорт. Чи було важко і ризиковано це робити? Кожен виїзд на цей об’єкт хлопці називали квитком в один кінець. Будівлі самого аеропорту не були у більшості своїй міцними і надійно не захищали від ворожих куль, не кажучи вже про гранатомети чи артилерійсько-танкові снаряди, якими сепари та їхні російські посіпаки постійно накривали наших бійців. Але вони трималися понад 240 діб. Досі пам’ятаю і тих вояків, які на легких броньованих транспортерах проривалися в аеропорт, щоб евакуювати поранених і загиблих. На один такий транспортер набирали людей «під зав’язку». Навіть серед ночі, при майже нульовій видимості вони свідомо ризикували життями заради життів побратимів. Сергій Гуссіді, лейтенант 90-го батальйону, лицар ордену «За мужність», загинув влітку 2022 року у російсько-українській війні: - То були дні, наповнені драматизму і навіть відчаю. А як могло бути, коли по нас гатила артилерія, танки і цих обстрілів не витримували залізобетонні перекриття. А ми, люди, якось витримували їх. Я навіть не можу пояснити звичайною людською мовою. Сьогодні, коли інколи подумки поринаю у ті дні, мені здається, що нам тоді допомагав сам Господь Бог. Чи було страшно? Ще й як!... Хоча ворог прозвав нас кіборгами, але ми - звичайні люди, пересічні українські хлопці. Як трималися? Якщо говорити про морально-психологічний стан, то згадували дітей, дружин, батьків, хтось просив допомоги у Бога, а комусь надавали сил лють і бажання поститися за товариша… Сергій Лойко, у 2014-2015 роках журналіст американської газети «Лос-Анджелес таймс»: - Мені довелося побувати в багатьох «гарячих точках» світу, я бачив багатьох представників воюючих сторін і спілкувався з ними. Але я не бачив того, що побачив за чотири дні, проведених в Донецькому аеропорту. Я був не те що здивований, а шокований мужністю, одержимістю українських хлопців стояти до останнього. Зауважу, що більшість з них були не кадровими військовими, а вчорашніми робітниками, трактористами – цивільними людьми, які знали про війну зі старих радянських кінофільмів. За подіями що відбувалися в аеропорту можна знімати бойовики, які за гостротою сюжету не поступатимуться голлівудським. Впевнений, що з часом фільмотека про ДАП поповниться новими фільмами і на цих фільмах українська молодь вчитиметься любити рідну землю і ненавидіти її ворогів. Роман Смішний, голова Вінницької МО ТСОУ, кіборг: - Головним завданням наших вояків було утримати аеропорт. Якомога довше: здобувши його, бойовики мали б значно кращі умови ведення вогню як по нашим підрозділам, так і по населеним пунктам, які перебували під нашим контролем. Ми не ходили в атаки, не пробивали «коридори». Але й нам було гаряче: один з наших побратимів якось підрахував, що в деякі дні ворог накривав нас 200-300 снарядами, у тому числі і реактивними «градами», а також мінами. Але хлопці трималися. Щоранку я дивився у бінокль на термінали зруйнованого вщент аеропорту і, побачивши над ними наш прапор, радів як мала дитина. У ДАПі я провів усього кілька тижнів, але кожен день, кожна година і хвилина закарбувалися у моїй памяті на все життя. Як і обличчя тих, кого вже ніколи не побачу…